Друзі, кінотеатр, смартфон, – подібні асоціації виникають, коли говоримо про відпочинок молоді. Однак дедалі частіше зустрічаю людей, яким відверто набридає така інформаційна метушня. Їм хочеться втекти туди, де немає нікого, де гаджети не хочеться брати до рук, де відчувається зв’язок із природою, – такий, що складно описати словами.
Так було й зі мною того дня. Після безлічі екранних пригод, що розгорталися перед очима, я відчув невимовний потяг до чогось невідомого, далекого від кінотеатру, в який одногрупники тягнуть мене чи не щодня. Хотілося покласти цьому край і відпочити там, де нікого немає. Перше, що спало на думку – був ліс. Але для прогулянки туди було доволі пізно, тож відклав цю ідею на світанок. Прокинувшись о 7 ранку, що досить дивно для мене, вирушив до лісу, що вже давно кликав до себе.
Дорога була довгою, вітряною та подекуди моторошною. Дійшовши до лісу, перше, шо відчув, – неймовірну свіжість і природну велич. Через астму, з якою борюся вже майже рік, хотілося якомога глибше вдихнути. За кілька кроків зрадів, наче дитя, бо знайшов таке місце, яке до цього ніде не бачив. Спіймав себе на думці, що було б чудово побудувати власний будинок на дереві десь в глибині цього лісу… Такого повітря в місті не знайти. А доповнював його шелест листя, що додавав загадковості. Це як опинитися сам на сам у серці природи.
Гармонія, свобода і… тиша. Люблю її, тут вона відчувається по-особливому, має свій запах, можливо, хвої. З часом тиша стала насторожувати: кожен шепіт листя або легкий шурхіт був причиною обернутися і перевірити, чи немає небезпеки неподалік. Її не було, тож із відчуттям свободи пішов далі, в глибину лісу.
Продовжуючи свій шлях, я насолоджувався красою, співом птахів, який рідко чую в місті, та чистотою. Здається, людей тут не було вже дуже давно. Але вже за кілька кроків виявилося, що були… Натрапивши на невелику галявину, несподівано зачепився за пластикові пляшки та великий дріт. Це викликало в мене сильне обурення і розчарування! Той ліс, який ще хвилину тому здавався непідкореним, тепер постав як звалище бруду та місце небезпеки. А якби за цей дріт зачепилася беззахисна тварина? А якщо пластик почне розкладатися?
В дитинстві я чув, що дерева дають сили, але не дуже в це вірив. А зараз раптово виникло бажання обійняти одне дерево, яке здалося давнім через величезний розмір. В цю мить не хотілося його відпускати, не розумів, що відбувається, але точно почувався добре. Пригадав, що колись читав дослідження Гаріка Конолса – студента з Гарвардського університету, який писав про зменшення стресу і покращення настрою після контакту з природою, дотику до дерев. Це стимулює вироблення ендорфінів, гормонів щастя у людини, які допомагають знизити рівень стресу та підвищити настрій. Здається, я це також відчував, обійшовши не одне дерево.
Згодом мої ноги завели мене на лісову галявину з високою травою. Постоявши тут близько 15 хвилин, я побачив ліхтарик, який ледь виднівся вдалині. Йшовши на світло, натрапив на дерев’яний будиночок. Власника будинку на дереві я, звісно, не знав, але почав уявляти, хто ж тут мешкає. Відразу виникла ідея залишитися тут – завжди мріяв про такий затишний будиночок серед природи.
Раптом помітив стару табличку на стіні зі словами: “Тут кожен мріє стати дитиною лісу”. Ця фраза викликала спектр емоцій: від радості – до загадковості, а ще мотивувала до збереження зв’язку з природою.
У лісі, серед густого зеленого листя та запахів природи, я пережив різні емоції, які створювали неповторний коктейль відчуттів. Тут, серед природного спокою, я забував про буденні проблеми та справи, дозволяючи собі насолоджуватися моментом. Проте водночас виникла й тривога, позаяк у лісі почало різко темніти.
Після декількох хвилин роздумів і сумнівів, що робити, я відчув холодний подих вітру, який, здається, вказував на правильний напрямок. Ввімкнувши ліхтарик, зміг досить швидко знайти дорогу та вийти з лісу. Втомлений, але переповнений емоціями, зрозумів, що спілкування з природою додало мені сили і впевненості.
Ліси також потребують нашої присутності. Але не для того, щоб ми втручалися в природні процеси, а щоб могли взаємодіяти, насолоджуватися красою і спокоєм! Люди й ліси можуть та повинні існувати разом у гармонії. Проте важливо також пам’ятати про нашу відповідальність перед природою. Маємо стати їхніми захисниками, дбати про збереження та відновлення, щоб зберегти такі місця сили для наступних поколінь…
Мирослав Лисович
